Гірка пам'ять України

ВЕДУЧИЙ

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть марево виймали з печі,

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

ВЕДУЧИЙ

Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у 1932 – 1933 роках.

 ВЕДУЧИЙ

Пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які зникли з лиця землі після найбільшої з трагедій ХХ століття присвячується.

ВЕДУЧИЙ

У полі висохли криниці,

Ніхто не сіяв, не орав,

Голодний рік, мов чорна птиця,

Над краєм змореним літав.

ВЕДУЧИЙ

Навесні 1933 – го помирало:

Щохвилини – 17

Щогодини – 1041

Щодоби – 25 000 українців!

УЧЕНЬ 

 1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через півсторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з най родючіших країн. Як могло трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини? Смерть чатувала на людей і вдень, і в ночі. Пухли від голоду малі й старі, вимирали цілі родини й села.

УЧЕНЬ 

 Сьогодні, коли від початку голодомору минуло десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок.
УЧЕНЬ

Достигали жита. І тремтіли Дитячі коліна -
Косоокої смерті чорнів продірявлений плащ...
Вимирало Село – потопала в сльозах Україна,
І розгублене небо ковтало задушений плач.

УЧЕНЬ

Моя Вкраїно, вистраждана доле,
Тобі б до сонця гордою рости,
Тебе ж із дому нелюди вигонили,
І мусила свій хрест тяжкий нести.

УЧЕНЬ

Тебе з корінням – та на попелище,
Тебе у воду з каменем тяжким.
А ти злітала усе вище й вище,
Не скорена й не зламана ніким.

УЧЕНЬ

Із серця слово рідке виривали,
Палили вроду у сліпім вогні.
А ти весною знову зацвіла
У вишитім вкраїнському вбранні.

УЧЕНЬ

Тебе топтали, били, розпинали,
Стріляли у калину і пісні,
А ти співала, як же ти співала!
Й верталися до саду солов’ї.

УЧЕНЬ

Моя Вкраїна, гарна, як тополя,
Я – українка із прапрадідів.
Схиляюсь в молитовному поклоні
Щоб наш не перевівся родовід.

ВЕДУЧИЙ

Літа 1933 – го від Різдва Христового був у Україні Великий Голод…

Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це мало місце! Але світ не розколовся і сонце сходить, Земля обертається, як їй належить.

І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадкоємці всього, що було. Тож пом’янемо хоч сьогодні, з непростимим спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої нелегкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

Пом’янемо, і знайдімо в собі силу й відвагу пройти з ними їхньою хресною дорогою. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали… Тепер наша черга.

(презентація «Голодомор»)

ВЕДУЧИЙ

Схиліте голови, і станьте на коліна,

І поминальні свічі запаліть.

Стоїть в скорботі Мати – Україна,

Біля могил своїх дітей стоїть.

До могил цих ми отчого неба прихилимо,

А з небом услід примандрують пшеничні лани,

І простелиться шлях їх до отчої хати, мов килим,

Тільки шляхом отим не прийдуть в Україну сини.

Вірш «Свічка пам’яті».
Ніч огорнула мою Україну.
В небі високо засяяли зорі.
Чому ж до зірок я думкою лину,
Схиляючи голову в тихій покорі?

Може ті зорі – то душі людей,
Які відлетіли в Голодні часи?
...А серед них скільки було дітей!..
Їм не бачити більше земної краси.

Ніколи вже їм не пізнати Кохання...
Не пройтися щасливими лісом, ні полем...
Голод знищив життя і сподівання...
Збережи, Боже, рід наш!
Повернись до нас, Доле!

Раптом туга стискає душу мою...
Свічку поставлю в вікні. Запалю.
Прошепчу я тихенько молитву свою-
Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.

Хай світло від свічки у небо летить-
Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,
Щоб Душа ця загублена спокій знайшла-
І у Вічність до Бога вона відійшла.

(діти запалюють свічки. Кліп «СВІЧА»)