ВУЗ ШАГ

Комунальний заклад освіти" Привільнянська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Солонянської районної рада Дніпропетровської області"

 






Урок світової літератури в 11 класі

 

Тема: «Свіча горіла на столі, свіча горіла»

Мета: перевірити знання з вивченої теми, розвивати зв'язне мовлення учнів та їх творчі здібності, долучати їх до скарбниці світової поезії, вдосконалювати навички виразного читання, виховувати інтерес до поезії, почуття співпереживання, розуміння чужої болі, виховувати відчуття естетичної цінності поетичного слова; форму­вати духовний світ учнів.

Тип уроку: оцінювання знань з теми «Поети срібного століття».

Обладнання: портрети поетів «срібного століття»,  свічка. Обов'язково повинна звучати му­зика, бажано протягом усього уроку.

Учні поділені на сім груп, кожна група сидить за окремим столом, на столі— таблички з іменами поетів: Олександр Блок, Микола Гумільов, Володимир Маяковський, Осип Мандельштам, Марина Цвєтаєва, Борис Пастернак, Анна Ахматова. Один із учнів у групі — літературознавець, решта читають напам'ять вірші поетів (вірші учні обирають самі, але такі, які ще не звучали в класі). Свічка, як естафета палаючого серця поета, передається від столу до столу. Театр поезії розрахованій на ЗО хвилин, самостійна робота з картками — на 10 хвилин.

ХІД УРОКУ

Уч и тел ь. Сьогодні у нас театр поезії. Ми — актори, у кожного своя роль, хтось грає роль літературознавця, хтось — поета. Перед нами завдання зіграти трагедію, розповісти глядачам про зламані долі поетів «срібного століття» так, щоб закипіла в серці сльоза, щоб чуже горе ми відчули як своє. Вміння співпереживати — це одна із рис духовно роз­винутої людини. Від потрясінь, від переживань душа людини «дорос­лішає», зростає.

Ми запалюємо з вами свічку, яка може мати багато символічних зна­чень (учні пропонують свої тлумачення символу свічки):

•  можливо, вона своїм теплом розтопить чиєсь цинічне крижане серце;

•  можливо, вона є символом домашнього затишку;

•  можливо, для когось це вічне горіння в любові до людей;

•  це символ життя, віри в те, що все буде краще;

• це символ знань.

А сьогодні свічка — це символ палаючих сердець поетів, які, за сло­вами Пушкіна, покликані «глаголом жечь сердца людей».

Поети «срібного століття» творили в роки сталінського терору. Про трагедію поетів «срібного століття» говорив і російський поет, дисидент Іван Єлагін:

Я сегодня прочитал за завтраком:

«Все права сохранены за автором».

Я в отместку тоже буду щедрым —

Все права сохраненьї за ветром,

 

За звездой, за Ноевым ковчегом,

За дождем, за прошлогодним снегом.

Автор с общественным весом,

Что за права ты отстаивал?

 

Право на пулю Дантеса

Или веревку Цветаевой?

Право на общую яму

Было дано Мандельштаму.

 

Право быть чистым и смелым,

Не отступаться от слов,

Право стоять под расстрелом,

Как Николай Гумилев.

Авторов только хватило б,

Ну, а права — как песок.

Право на пулю в затылок,

Право на пулю в висок.

 

Сколько тончайших оттенков!

Выбор отменный вполне:

Право на яму, на стенку,

Право на крюк на стене,

 

На приговор трибунала,

На эшафот, на тюрьму.

Право глядеть из подвала

Через решетки во тьму,

 

Право под стражей томиться,

Право испить клевету,

Право в особой больнице

Мучиться с кляпом во рту!

 

Все они — все до единого —

Авторы, ваши права:

Право на пулю Мартынова,

На семичастных слова,

 

Право, как Блок, задохнуться.

Как Пастернак, умереть.

Эти права нам даются

И сохраняются впредь.

 

Все права сохранены за автором.

Будьте трижды прокляты слова!

Вот, с подбородком к небу задранным,

По-есенински осуществил права.

 

Вот он, современниками съеденный,

У дивана расстелил газетины,

Револьвер рывком последним сгреб —

И пускает лежа пулю в лоб.

 

Вот он, удостоенный за книжку

Звания народного врага,

Валится под лагерною вышкой

Доходягой на снега.

 

Господи, пошли нам долю лучшую,

Только я прошу тебя сперва:

Не забудь отнять у нас при случае

Авторские страшные права.

 

 


Про страшні права поета в епоху сталінських репресій розповідає перша група.

 

Перша група. Олександр Блок.

Літературознавець. Олександр Блок стоїть першим у трагічному списку поетів «срібного століття». Його не переслідували, він не був у концтаборі, але він помер, коли йому виповнився лише 41 рік. Стат­ті останніх років «Інтелігенція і революція», «Крах гуманізму» свідчать про глибокі розчарування поета в розбудові нового радянського сус­пільства.

Незважаючи ні на що, Блок стверджував: «Шалено люблю життя, з кожним днем все більше, все житейське, просте і складне, і безкриле, і циганське».

Після того як прочитані вірші Блока, свічка передається на сусідній стіл.

 

Друга група. Микола Гумільов

Літературознавець. Олексій Миколайович Толстой згадував про Гумільова: «Смерть всегда была вблизи него. Думаю, что его возбуждала эта близость. Он был мужественен и упрям. В нем был постоянный налет печали и важности. Он был мечтателен и отважен — капитан призрачного корабля с облачными парусами. В нем соединялись мальчишество и воспитанность молодого человека, кончившего с медалью царськосельскую гимназию, и бродячий дух, и непреклонный фанатизм будущего создателя Цеха поетов».

Микола Гумільов був заарештований у серпні 1921 року, його звину­ватили в підготовці контрреволюційного повстання в Петербурзі. Зви­нувачення не було підтверджено жодним документом. Злочин Гумільова був у тому, що він не заявив органам радянської влади, що йому пропо­нували вступити в контрреволюційну офіцерську організацію. Суду не було, його розстріляли без суду і слідства.

Олексій Миколайович Толстой писав: «Я не знаю подробностей его убийства, но, зная Гумилева,— знаю, что, стоя у стены, он не подарил палачам даже взгляда смятения и страха. Хмурая тень его, негодуя, отлетела от обезображенной, окровавленной, страстно любимой им Родины».

Микола Гумільов чомусь думав, що він помре у 53 роки. Він розви­вав думку, що смерть треба заробити. Але цифра 53 містичним чином перевернулась, як у дзеркалі, і життя його трагічно і несправедливо обі­рвалось у 35 років.

Учні читають вірші Гумільова і передають свічку до наступного столу.

 

Третя група. Володимир Маяковський.

Літературознавець. Чи не найсамобутнішим із футуристів був Володимир Маяковський. Він відмовився від канонів минулого, праг­нучи створити поезію майбутнього, спантеличував сучасників своїм максималізмом та сповненими бравади віршами.

Серце його було сповнене любові до людей. Про свій гуманізм він влучно сказав: «Я б усіх у любові скупав своїй».

Незважаючи на те що він був визнаним поетом, глашатаєм револю­ції, Маяковський покінчив життя самогубством у 1930 ропі Він кілька разів грав у рулетку, він не один рік жив на межі життя та смерті. Ще довго будуть розгадувати таємницю і причини загибелі поета, але ми мо­жемо впевнено сказати, що свічка любові не згасла

Учні читають вірші поета і передають свічку на сусідній стіл.

 

Четверта група. Осип Мандельштам.

Літературознавець. Яким пам'ятають Мандельштама його су­часники? Самовпевнений і розгублений, неприступно-насторожений і легковірний, егоїстичний і чуйний, агресивно-злий і лагідний, дуже привабливий і зовсім нестерпний для оточуючих, і майже завжди безпо­радний, неприкаяний, бездомний.

У 1934 році поета заарештували і відвезли на Луб'янку. Що взяв із собою поет? Ось квитанція: вісім штук комірців, галстук, три запонки, мильниця, ремінець, щіточка, сім штук різних книг. Серед них томик Данте.

Коли закрили його в камері — метався від стіни до стіни, а потім затарабанив у двері кулаками: «Випустіть, я не можу бути за «закритими дверима». Він був людиною, яка не вміла жити відлюдно.  

Мандельштам не був співцем серпа і молота, йому були рідними хмари, хвилі, сходи та заходи сонця.

 У 1933 році виходять з-під пера його гнівні антисталінські рядки, написала їх людина, яка не вміє жити відлюдно (читається вірш «Мы живем, под собою не чуя страны").

Наслідки не змусили себе чекати. В 1934 і в 1938 роках    арешти, звинувачення в антирадянській діяльності. Міра покарання — н 1934 році — заслання на три роки у Воронеж, в 1938 — виправно-трудовий табір на Колимі терміном п'ять років.

Виснажений і схудлий, засмучений дідуган (а йому було всього 47) з молодими ясними очима — таким запам'ятали Осипа Мандельштама ті, хто бачив його останні місяці життя. Він помер 28 грудня 1938 року від паралічу серця прямо на ходу. Смерть була не романтична, не жорстока, не насильницька від рук злочинця, вона була буденною і миттєвою. Смерть на конвеєрі, де кривавим маніяком була радянська батьківщина.

Учні читають вірші й передають свічку наступній групі.

 

П'ята група. Марина Цвєтаєва

Літературознавець. Колесо історії не тільки перевернуло світ але й проїхалося по кожній окремій долі. Душа Цвєтаєвої розкололась навпіл: одна залишалась у Москві з дітьми, друга — блукала за чоловіком по полях громадянської війни, любила, страждала, стікала кров'ю.

 Після розгрому білої армії Сергій Ефрон (чоловік Цвєтаєвої) потрапляє у Чехословаччину. В 1922 році Цвєтаєва з дочкою переїжджають до Праги, щоб бути усім разом. Туга за батьківщиною не дає спокою. В 1937 році повертаються в Росію чоловік і дочка. А що ж Марина? Выпита, как с блюдца:

Донышко блестит!

 Можно ли вернуться

В дом, который — срыт?

Передчуття поетеси не обманювало її, але жити в розлуці із сім'єю не хотіла. У червні 1939 року вона приїжджає із сином до Москви, а в жовтні 1939 року були заарештовані чоловік та дочка. Попереду— війна, евакуація в Єлабугу і самогубство 31 серпня 1941 року. Їй було 49 років. Якою постає перед нами Цвєтаєва?

Учні читають вірші Цвєтаєвої і передають свічку наступній групі.

 

Шоста група. Борис Пастернак

Літературознавець. Порівняно з Гумільовим, який був розстріляний в 35 років, з Мандельштамом, який загинув у 47, з Маяковським який прожив лише 37, а Цвєтаєва — 49, Бориса Пастернака можна вважати довгожителем. Він помер, коли йому було 70 років. Але які це були роки!

Яким було минуле XX століття? Століттям атомної бомби? Століттям тоталітаризму? Жахливого геноциду і погромів? Загального розпаду? Духовного зубожіння? Стирання особистості? «Так», — скорботно скажемо ми, але з радістю можемо додати, що XX століття — це століття Пастернака.

Долі поетів, про яких сьогодні йшла мова, тісно переплетені з часом. Поет завжди у «вечности заложник, у времени в плену». Та більш за все це твердження підходить Пастернаку, який був розіп'ятий на хресті часу як Ісус, Гамлет XX століття. У вірші Бориса Пастернака «Гамлет» образи шекспірівського Гамлета і Христа зливаються воєдино. А ще це образ інтелігента, художника, поета, який просто повільно пройшов услід за Христом, ні, він поряд з ним, зціпивши зуби, стогнучи «Авва, Отче!», і залишившись людиною, наперекір часу, наперекір страху.

У 1956 році Пастернак закінчив роман «Доктор - Живаго». Тривожний роман про загибель російської інтелігенції, про втрату духовності, про віковічну російську заметіль, про невгасимість вогню свічки.

У 1958 році Пастернак був удостоєний Нобелівської премії за цей роман. На батьківщині це було розцінено як зрада, а роман «Доктор Живаго» назвали антирадянським. Пастернака виключили зі Спілки письменників. Шеф КДБ Семичастний з трибуни з’їзду кричав на всю країну: «Якщо зрівняти Пастернака зі свинею, то свиня не зробить того, що він зробив... Він нагадив там, де їв».

У 1960 році Пастернака не стало. В останню дорогу його проводжали ті, хто два роки тому голосували за виключення поета зі Спілки пись­менників, ті, для кого чуже горе — тільки видовище Але наперекір долі свічка пастернаківської поезії палає!

 Учні читають вірші Пастернака. Свічка передається наступній групі.

 

Сьома група. Анна Ахматова

Літературознавець. Удари долі в роки терору сипалися на Анну Ахматову один за одним: у 1921 році за звинуваченням у контрреволю­ційному заколоті було розстріляно Миколу Гумільова (першого чолові­ка Ахматової), другого чоловіка, відомого спеціаліста з європейського модерну, мистецтвознавця Миколу Пуніна в 1935 році було розстріляно; старі друзі опинилися в еміграції або загинули в концтаборах. Сина Лева Гумільова, майбутнього академіка, знавця східних культур, а тоді сту­дента Ленінградського університету, теж було заарештовано. Він прове­де у таборах довгих тринадцять років, і весь час мати буде боротися за збереження його життя, і писати поезії, багато з яких сама й знищить через страх за долю сина.

Ахматову вважали трагічним поетом, але це не вся правда. Вона пе­режила шалений успіх своїх перших книжок, які вславляли її як «росій­ську Сафо», та багаторічний період писання без наді побачити надру­коване. З 55 творчих років 22 доводилось мовчати.

Її вірші розповідають про кохання, гіркоту розчарування, красу при­роди. Кохання — ось рушійна сила життя, що дає змогу по-новому по­бачити світ, відкрити в ньому дивовижне.

Учні читають вірші Ахматової.

 

Робота з картками.

Кожне питання 1 бал.

 

Домашнє завдання: Підготуватись до тематичної атестації.

0pt'>

Подобається